Фраза о шостій сорок сім ранку перед очима у телеграм-каналі КМДА, про який мені нещодавно розказала Марія.
Не знаю, чи можна це назвати цікавим досвідом при всій доброзичливості мого нецензурного лексикону.
Зараз масована ракетна атака по Україні, вже вдарило по Запоріжжю, Харківщині і Києву, кажуть, з Астрахані вилетіло 45 ракет, будуть у нас об одинадцятій, тобто через 8 хвилин. Думаю, до того часу я вже закінчу цей допис.
Я зараз в Ірпені, потрібно було відвести собаку, тому що у той момент батьки пообіцяли мені забрати собаку, а зараз вони не впевнені, тому і мій переїзд у Канаду і взагалі подальші плани під великим питанням.
На вихідних ночувала у друзів, і ми у суботі раділи, як підірвали Кримський міст. Думала ще, що нам після цього добряче прилетить, і що треба буде це пережити. І ще думала, що навіть так - хоч помру щасливою.
Ракетний удар.
За цей маленький ранок я вже встигла пригадати стару традицію з початку війни писати всім друзям і питати чи все ок. Поки - все ок. Біля Маші у центрі Києва прилетіло, але на щастя, все ок.
Я зараз сиджу у ванні з відкритим ноутом - батькам пофіг, тому вони займаються своїми справами, а на моє питання "чому не у коридорі" відповідають, що вони ще і не таке чули\бачили. Я не сперечаюся, але, як на мене, саме така безтурботність і призводить до фігових наслідків.
І ще когнітивний дисонанс підтримує мирна краса Ірпені. Я живу через дорогу до лісу, і поки читала новини, вийшла зробити каву - на балкон приземлилася бабка (дуже, до речі, кумедне слово для стрекози). І ось вся ця ситуація, де з одного боку в тебе жовто-синій прапор, а з іншої червоно-чорний...
Тривога ще не пройшла. Сподіваюся мої друзі та рідні будуть в порядку.
Comments