28

Окей, зараз або ніколи. Я так довго мовчала, що майже забула, як це – говорити з текстом.

Багато чого сталося – поїздка в Канаду, розчарування в ній (хоча «розчарування» як опис, тут недоречний, бо для того, треба було бути Канадою очарованою), поїздка додому через Ірландію, потім окрема робоча поїздка в Італію, Атрей, друзі, зустрічі, життя з батьками (досі – життя з батьками). Але чи хочу я про це говорити – а не дуже.

Таке трохи враження, що всі ці події – прохідні, на фоні того, що відбувається не зі мною. Якщо говорити про зміни в мені, напевно, найбільша – навіть не повний перехід на українську, а розуміння, наскільки моє життя неважливе.

Це не знецінювання, а скоріше зміна точки зору – і це напевне сталося, коли я читала якусь книжку від військового, зараз вже і не пам’ятаю яку.

* * *

Мені ніби хочеться, щоб було важко. Ніби це все не заслужено просто. Ніби, щоб мати право відчувати, щось гірше повинно статися – і мені майже хочеться щоб щось сталося, щоб можна було плакати без думки «ну ти шо, зберися, в тебе ще все окей». Бо в мене все окей. Справді.

Я не хочу перечислювати всі «окей», тому просто «все окей». І, звичайно я розумію, що це не погано, навіть навпаки, але час від часу це «окей» дивиться на мене з важким мовчанням.

І це не провина, не аутоагрессія, не ненависть до себе, не самоіронія, не звинувачення. Воно просто є – щось таке непросте, і знову - мовчазне. Щось таке, з чим треба жити.

  * * *

Багато думаю про це останнім часом – про все оце дивне.

Дивно, як в країні одночасно є два життя – прифронтова/окупована зона і далекі від війни території. В прямому і метафоричному сенсах. Як там люди живуть в руїнах, чи без світла, чи без води, чи під обстрілами, чи з усім цим разом, а тут люди ходять на каву і відключають сповіщення про тривогу.

Дивно, як спочатку читаєш про чергові обстріли, про незнайомих людей на щиті, а потім в тій самій стрічці йдуть милі тваринки чи реклама пилососів.

Дивно, як на очі все ще навертаються сльози при одному слові «Маріуполь» - як воно ще не переболіло, не перегоріло, не перепекло. Я ж навіть там не була ніколи.

  * * *

Останнім часом багато слухаю Олівію Родрігo і Конана Грея – спіймала себе, що сумую за відчуттям «дотичності» до емоцій в їх піснях, за відчуттям туги за коханням, чи сумом за людиною, чи легкою депресією через нерозділені почуття. За всією тою естетикою, яку я любила, якою жила.

Зараз я тільки дивлюся на неї зі сторони, слухаю, ностальгую, вмикаю на повтор.

  * * *

Ну що ж, і останнє. Мої 28. Взагалі не пам’ятаю, чи я якось святкувала того року. Цього року – вперше за багато років – посиділи з батьками. Вони в цілому адекватні, але бісять мене трохи з різних причин, одна з яких та нескінченність різних травм в моєму житті, які я здавалося перетравила, а іноді виявляється – ні.

Не можу не привести цікаву ситуацію: до Гірника зараз потроху наближається русня, а з ними і фронт. Я попросила брата, який все ще там, відіслати мені деякі речі, в тому числі мої дитячі щоденники.

Вони валялися в батьків багато, багато років, я про них взагалі забула, аж поки не задумалася про речі, які б мені хотілося не втратити. Щоденник був років з 11ти-12ти, який сумлінно вівся якийсь час, а потім закинувся – я вже і не пам’ятала чому.

А потім згадала.

Колись, в тих же моїх 12ти роках, в розмові з мамою я дізналася, що вона прочитала той щоденник не спитавши мене, і ще навіть через це якось пишалася собою. Не знаю, як правильно пояснити це відчуття – що тоді, що зараз – якийсь тотальний сором, гнів, короткий вприск ненависті, який – дивовижно – я відчуваю навіть зараз, згадуючи.

І зараз, у 28, розуміючи і те і се (це ж було ненавмисно, із добрим умислом, від нерозуміння), це не робить нічого з цього легшим.

Депривація приватності. І скільки такого було – не можу згадати. Навіть зараз, я потроху скаженію від нестачі приватності. Але так, тихенько, ввічливо посміхаючись, я ж розумію, що вони хочуть додому.

Як показала практика, мій ліміт терпіння чогось – 8 місяців. Поки пройшло тільки п’ять, так що подивимося.

Записалася до автошколи – вгадай мотивацію. Ну але хоть шось з цього корисне.

28. Працювала сьогодні. Більше не обіцяла собі, що життя зміниться, що буду робити тільки щось корисне, що кину роботу, що стану більше писати, що щось переосмислила, що назбираю грошей – ні, нічого з цього.

Навіть багато не думала – окрім як зараз.

Поки просто життя. Поки воно є.

А це я головою прикриваю срамні місця тулупа на задньому фоні в ресторані DOM №10 в Києві.

А на картинці зверху пилова буря що була на початку квітня і дійшла навіть до нас. Шо там вони казали - піски Сахари?