Мені подобається танцювати наодинці.
Коли ніхто не бачить моїх незграбних рухів і дурної посмішки.
Коли можна дати волю тілу і підспівувати у голос.
Це, мабуть, типічна інтровертна штука.
Зараз слухаю "OneRepublic - I Ain't Worried" - і хочеться танцювати, але я нарешті трохи дозріла на допис, тому замість танців на цей раз підсумую, що відбулося за попередні місяці.
Я врешті переїхала до Канади. Як я долетіла це окрема історія, але долетіла.
Зараз живу у Тані, мого тренера по фігурці - живу з листопада, і десь до 4-5 січня, а потім прийдеться їхати кудись, бо зараз ми у маленькому містечку Кітімат, у Британській Колумбії, і через великі компанії які відсилають сюди людей для видобування газу, місць для ренти житла у містечку мало, і вони всі доволі дорогі.
Іронія у тому, що кімната у Ванкувері може коштувати дешевше, ніж тут, у Кітіматі.
Кітімат взагалі скоріш село ніж місто - постійного населення десь чоловік 800, багато індіанців (але майже всі вони або смалять канабіс, або не просихають), і взагалі це кінець хайвей:
Тобто, далі дороги немає - лише океан, але навіть на кораблі звідти ходять лише промислові.
Влітку люди ловлять рибу, ходять в гори, взимку - по гостях. Деякі їздять у сусіднє містечко Террас кататися на лижах.
А ще, куди не плюнь - всюди листівки, банери, книжки, нагадування про ведмедів. Ми вчора ходили у гості, і один з чоловіків мені показував нескінченні відео та фото з ведмедями - звичайно без себе у кадрі.
Взагалі, всі про них кажуть, але ще ніхто мені влучно не пояснив, що робити, коли бачиш ведмедя - хтось каже тікати, хтось завмерти, хтось каже треба прикинутися великим і шуміти, хтось каже, що якщо грізлі, і це не спасе.
Втішає тільки, що поки у Кітіматі не було з ними ні одного нещасного випадку, а зараз вони взагалі сплять.
В цілому, Канада мені норм - ліпше ніж Польща, бо мова і релігія, але не те щоб я була чи є нею очарована, але додому час від часу хочеться хоч вий. Правда, вдома їбашать ракетні удари, навіть сьогодні, і я така до себе: "ну шо, ідіот, хочеш додому? Ні, ну той і не задовбуй".
З гарного - оце мій краєвид з вікна:
Хочеться купити камеру і все фоткати. Мені іноді навіть не віриться, що я тут живу, і все навкруги - гори.
І шкода, що я приїхала не влітку, коли можна ходити у гори й милуватися пейзажем.
Але які неймовірні пейзажі, такі ж дивні трапляються люди. Іноді здається, після повернення до України, я напишу книгу під назвою "Ідіотизм, який я почула у Канаді".
З моїх перлів - у Кітіматі автобуси до центра міста ходять раз у пів години, і останній у 18:30. У неділю і свята не ходять, і колись мені потрібно було доїхати до міста, а автобусів не було. Пішки йти хвилин 35, холодно, тому я хічхайкнула першу машину, яка зупинилася - за кермом був негр, переїхавший до Канади багато років тому, і постійно жалившийся що у Кітіматі життя лайно, а ось у Ванкувері...
Так ось, перше його питання, після того, як той чоловік дізнався, що я з України, було "А чому Україна не приєдналася до расєї".
Вел, я на секунду навіть не могла підібрати слів.
До речі, мені потім сказали, що дорога, біля якої ми живемо називається хайвей оф тіарс, тут викрали дуже багато жінок і дітей, тому їхати тут автостопом максимально не рекомендовано. Але це так, цікавий збіг обставин.
Ще одна історія - мій підробіток у церкві. Дуже іронічний, бо якщо б хтось мені раніше сказав, що я так буду заробляти собі на життя, я б не повірила.
Але вони платили, потрібно було розносити їжу, прибирати її, мити посуд, тому я подумала, а чом би й ні - у житті треба пробувати все.
Так ось, одна з вірян, переїхавша з Китаю, коли дізналася що ми з Танею з України, з ентузіазмом зауважила, що у них тут є жіночка з расеї, і вона нас познайомить.
Впевнена в мене на обличчі було щось типу:
Але вона була надто зайнята, щоб помітити, і я вже не стала їй зауважувати, що це не те, що варто пропонувати українцю.
Звідки в них взагалі такі думки - теж питання.
Ще у церкві до мене підійшла якась росіянка, певно звідкись з уралу, і здогадайтесь яке було її перше питання: "вы с Украины да? Так вы говорите по-русски?".
Я стрималася, щоб не відповісти "Так, але не з вами", і натомість зауважила, типу, давайте, будь ласка, англійською.
Навіть у Канаді є межі моєї толерантності.
Можливо, якби вона спитала щось більш доречне, типу як там мої родичі в Україні, або якось показала що вона проти війни, розмова була б інша, а так мені з нею спілкуватися було просто огидно. Ну серйозно, мені ще тут у Кітіматі не вистачає вашої мовної експансії.
Якось так.
Comments