Сьогодні чи не вперше зрозуміла, що на дворі літо, зокрема, тому, що знову захворіла – а літом я хворію гидотно багато.
Просто одну ніч поспала з відкритим вікном, і ось – доброго ранку. Здається, за останні два дні, я чхала більше, ніж за останні півроку.
Пишу українською тому що, щоб вважати себе нормальним білінгвом потрібно писати на двох мовах, а я дуже рідко пишу українською довгі тексти.
Після війни скачала собі ТікТок, не знаю, чи правильне то було рішення, чи ні. Мене там дуже напрягають срачі про мову з їх тупими коментарями про мову агресора. Було відео про використання стоп-крану, і водій поїзда в Укрзалізниці розмовляв російською з україномовним ведучим. У коментарях посіпалося, що українець з них тіки один. І це так обурює, тому що ок, давай, не сідай тоді в евакуаційний поїзд з російськомовним водієм, здихай на пероні. Ці люди тобі життя рятують, а ти блять про мову.
А ще тупіший коментар, що війни б не було, якби всі розмовляли українською. Я б скоріше відповіла, що якби всі розмовляли українською, то важче б було виявляти росіянські ДРГ і інших агентів, тому що вони б вчили мову, а не забивали на неї.
Ну короче, я стараюся не піддаватися на такі провокації, хоча після такого в мене підзникає бажання розмовляти українською, тому що ділити мову з такими людьми щонайменше огидно.
Хоча Оля каже, що той срач є тіки у соцмережах, і ніхто в реалі не чіпляється.
Це одне. А інше, що серед тупих диванних срачів я бачу тіктоки про загиблих військовіх, про те, як вони жили.
Була така людина у цьому світі - Даніїл Сафонов. Він загинув 2 травня 2022, на Азовсталі. Він був переселенцем з Донецьку, жив в Маріуполі.
Мені здається, що ось так повинні жити люди, але я плачу, тому що такі люди зараз помирають, а диванне військо - залишається.
Не знаю, плачу і не можу зупинитися, тому що, ну дійсно, для чого і як ми живемо на цій землі?
Відчуваю себе дуже дріб'язковою, маленькою людиною через всі ті сварки, а їх існування взагалі нібито підриває для мене весь український національний характер.
Можливо, треба просто видалити ТікТок і займатися до чого лежить душа.
Ще одна дівчинка, з якою я спілкувалася десь у квітні казала мені - все ще може змінитися - і ставлення, і взагалі будь що, тому що зараз війна, все загострюється (те ж неадекватне голосування де виграло рішення носити зброю у повсякденности - (я голосувала за зберігання її у спеціальному місці)).
* * *
Прийшло повідомлення з Канадського центру, типо, мою візу схвалено, але немає імейла - на скільки років, і не зрозуміло, коли забирати паспорт.
Так, про літературний конкурс - Маша знайшла україномовний конкурс до якогось там серпня з тематикою схожою з моєю задумкою. Я зараз намагаюся писати українською, але виходить дуже повільно, бо літературно - є купа слів, перекладу яких я не знаю (тому що їх немає у активному словнику в мене), і потрібно через кожні п'ять слів перекладати, а ще час від часу у мене виникають сумніви, щодо правильності перекладу слова, тому що у більшості випадків, я знаю це слово в пасиві, і його значення - це трохи не те, що я мала на увазі російською. Доводиться або шукати далі, або підбирати зовсім інші слова.
С цього приводу, друг запропонував мені писати російською, а потім перекладати, але це зовсім інше - українська і російська дуже різні мови, хто б там що не казав, і у кожної мови є свій "флоу" - не знаю, як це по-іншому передати - типу, свій потік мови, своя естетика краси. Але, думаю, є сенс перекласти те, що я написала раніше, хоча б заради практики. Був би час.
В мене зараз назбиралося 15 вихідних, але я мрію про повноцінні два місяці, або місяць відпочинку після війни, коли я просто зроблю собі діджитал детокс, і буду намагатися в котрий раз зрозуміти, що я роблю тут, на землі.
Comments