Що б зробити о третій годині ночі? – ЧАС ВИКИНУТИ СМІТТЯ ( ⓛ.ⓛ )
Насправді це трохи прокрастинація, тому що дедлайн здачі ДЗ наближався, а я не могла себе змусити сісти за домашку з програмування. Це кінець Java Script, далі тільки проєкт, і або я б здала ДЗ зараз, або не потрапила у проєкт - адекватний такий стусан, щоб все завершити.
Я навіть вчора дозволила собі думку забити, але взяла себе в руки і все завершила. Було б кльово, як би це так само працювало з написанням книжок, але певно, мені потрібно відвалити за це комусь купу грошей, як з курсами.
Та й таке.
Але я тут не за цим. Більшість цих історій писалося на місці, з телефону, звідси і теперішній час оповідання. Тому - Ірпінь:
На шляху до ПриватБанку, щось повело мене до церкви. Потім, у таксі на вокзал, Оля сказала мені, що то був Володимирський собор.
Мабуть, тому що я завжди хотіла туди зайти, але не розуміла, чи можна. Маючи нерелігійний світогляд, не завжди знаєш за якими правилами працює інакодумаюча частина суспільства.
Цього разу величезні двері виявилися широко відкриті, а з церкви вийшли дівчата мого віку без хусток, тому, я вирішила - ітс тайм.
Останнього разу мені довелося бути у церкві роки чотири, або п'ять назад у Львові на Різдво. Сприймаючи церкви як шикарні музеї, я обійшла всі що бачила.
Цього разу контекст трохи інший. Не встигла я переступити поріг, як залунала сирена. Банк під час сирени не працює, що тільки додало сенсу почекати всередині велетенської споруди. Всередині доволі багато людей, дивляться на свічки, перемовляються між собою. Стало цікаво, звідки взагалі взялася ідея ставити за людей свічки. Ми ж не НПС з Дарксоулзу щоб народжуватися з вогню.
Поотдать Мадонна з дитиною на руках, і кругом свічки, свічки, свічки. Люди, не боячись тривоги, вільно заходять і виходять по своїх справах.
Я сіла на лавку, а попереду великий хрест із електричних лампочок, і картина з юнаком і дідом - взагалі не пам'ятаю такої сцени з біблії, хоча з іншого боку мої знання біблії досить обмежені. Згадується розмова з сусідкою, де вона каже що біблія забороняє поклонятися ідолу, а тому і зображенню Хреста. Але з іншого боку, дивлячись на високі стелі, вкриті візерунками, думається про те, що колись церкви слугували бастіонами, де люди ховалися від ворогів.
Тут міцні стіни, просторе переміщення - навіть якщо з лінцою уявити влучання снаряду - думається, ну і що тут буде? А ще згадується, що в стріляному Ірпені, представники церкви залишалися до останнього, продовжуючи евакуювати і евакуювати людей.
* * *
Десь на початку приїзду я ходила до парикмахера. Барбера, як зараз модно, або цирюльника, як вже не кажуть. Він знаходиться недалеко від дому, через парк і до маленького торгового центру. Поки чекала черги, ходила туди-сюди, і якщо біля нашого ЖК багато чого вже відремонтували, привели до ладу, тут - за три кроки, ще до сих пір трохи апокаліпсис.
Але так - 20 років після.
Чотири поверхи гарні - на п'ятому немає балкона.
Здається, всюди чисто, але насправді по кутках лежить скло, ніби декорації для екшену, трилеру, бойовику.
Трохи кіношно, трохи сумно.
І гарно, бо нічого не забере у Ірпеня тієї краси. Велетенські дуби, сосни з позбиваними снарядами верхівками, напівдикі парки і мовчазний ліс. Коли сидиш на балконі з кавою, думаєш постійно - I feel privileged.
А ще - magnificent.
Не знаю, як правильно українською. Не можу підібрати слів.
Мені не вистачило бути тут, але я приїхала у дуже фіговий час - два напряжних понеділка, вибухи у Києві, незрозумілий двіж зі сторони Білорусі... А можливо і своєчасно - враховуючи те, що не розумієш коли твоїх близьких не стане...
Не знаю.
Але я рада, що приїхала. Хоч так, хоч на трошечки.
І може, потрібно було залишатися, але я знаю - зроби інакше, теж жалкувала би.
Якось ми з Машею були у Києві і вона зайшла у книгарню здавати на переробку нікому не потрібні книжки російською. Це було у самому центрі, на Хрещатику, де затишно розташувалася кафе-кав'ярня.
Мене не можна пускати в книжкові, бо це одразу витрати, але мене ж вже туди завели, тому ми і зайшли.
Цікаво, що деякий час тому я взагалі не думала, що зможу читати книжки українською знову. Чому знову, тому що у дитинстві я читала українською - дома в нас бути казки, а у міській бібліотеці я читала Гаррі Поттера, який на той час був лише українською. Потім, завжди була українська література, а готуючись до ЗНО, я сумлінно почитала максимально нудні книжки з програми, типу Коли ревуть вони і т.д.
Завдяки шкільному курсу укрліт в мене склалося так собі враження від літератури. Промінчиками виступали тільки Франко (і те, не дуже сильно, щоб діти не дай боже не зацікавилися його справжньою біографією), і Хвильовий.
А потім, коли я приїхала з ДонНУ у Київ, в Драгоманова, деякі викладачі у доволі критичному тоні зауважували, щоб я розмовляла українською, і це було максимально не на часі, тому що, попри всю мою адаптивність я була дуже вразлива, і через те, що не було належної підтримки, коли мене змушували розмовляти українською, мала враження, що мені тут максимально не раді, і я взагалі не у своїй країні живу.
Ніби мене витягують з власної шкіри. Але це таке, сталося як сталося.
Повертаючись до книгарні, ми гортали різні книжки, я відчайдушно боролася з бажанням щось купити, і на той час мене не відпускала думка про ядерний удар.
Мене і зараз не відпускає, але ця думка вже трохи вклалася у свідомості, і станом на тепер не викликає такої напруги. Вже двічі я майже написала "жаху", але ні, прислухаючись до себе - це просто напруга, не те щоб мені себе було дуже шкода, не те, щоб я злякана тезисом "ми всі помремо" - це просто як постійне життя у передчутті апокаліпсиса, який може станеться, а може і ні. І ти здатен почувати емоції, і навіть радіти, але ти не можеш розслабитися, і ця постійна втома дихає тобі у потилицю, а ретельно похований тривожний розлад ввічливо посміхається із могили.
Думаю, попри все, слід подякувати батьку за мою нормальну нервову систему.
* * *
Десь до книгарні, або після цього на вихідних ми з Олею вибралися до Києва, і зайшли в Глобус у кафе Песто, якщо я не помиляюся. Звідти виходило віконце на монумент незалежності з Берегинею, і коли почався дощ, виникло враження, ніби так само я почувала би себе у Парижі з краєвидом на Ейфелеву вежу. Це мабуть якийсь атавізм з далеких каштинок на кнопковому телефоні зі стандартними зображеннями, серед яких крапельки на на склі і тією самоє вежею на фоні.
* * *
Зранку коли я їду холодно, аж пар з рота.
За вечір до цього я нарешті домалювала картину з Різдвом, дозбирала речі і таки втулила все що хочу забрати у невеличкий кабін беггєдж.
Смішно порівняти скільки речей я взяла з собою, а скільки залишила. І що ще я там залишила.
Трохи книжок, багато себе.
Не знаю.
Люблю.
Наостанок поговорила з псом, сказала, що їду - кажуть, це допомагає, але я не впевнена, тому що він не дуже слухав.
Моє мале.
Сподіваюся, він буде лише трохи сумувати. Але я вже сильно сумую.
От парадокс, мама, проводжаючи мене плакала, а я, стримуючи сльози прощалася з псом.
Певно, мій девіз - життя бентежне.
Їду зараз у метро, слухаю "лонлі" драгонів, і сподіваюся, щоб не оголосили повітряну тривогу, бо застрягну я тут разом з незнайомими людьми у теплих куртках, аж до самої її кінця. А ще на роботу, а ще до стоматолога, а потім до Олі, і наступного ранку з пересадкою потяг до Кракова. Назад до безпеки і синдрому вижившого.
* * *
Йду від стоматолога, знову до Ані з Андрієм.
Треба ще трохи добрацювати, а потім вихідні, поїзд, поїзд, таксі, у Краковська квартира. Є такий неприємний збіг обставин в моєму житті, коли зуби болять не до стоматолога, а потім як післяплата.
І тут - болить. Добре що не як зуб, а як рана.
Оу вел.
Коли шла у метро озиралася - на напів-хмарочоси наступало небо, і на таке кажуть - буремне. Ніби щось там йому робиться, і дощ але не дощ - настрій на сутінки.
Думається - я десь зараз є.
На цій землі.
У цьому куточку всесвіту.
Зараз тут, завтра там, а у листопаді мій день буде тут ніч, а ніч - день. Яка частина з цього свобода волі, а яка - долі?
Тихе відчуття приреченої зумовленості вибору. Але не погане.
Теж, просто є.
А біля метро - настрій Києву, який є дивним чином повсякденним - так вписаним у пейзаж, що здається воно тут вже декілька років - залізні їжаки і накриті дешевим брезентом білі плетені мішки з піском.
Виявляється метро працює під час тривоги, тільки не можна переїхати через міст, а я думала воно взагалі завмирає. А ще цікаво, нещодавно чула рекламу Київстару - гарний приклад адаптації воєнного часу, вони тепер кажуть - там де зараз твій дім - що актуально, коли мільйони тепер переселенці, і чомусь, це включення трохи зігріває, і заповнює якийсь давно покинутий куточок, пустуючий з 2014го, про існування якого до недавна я навіть не підозрювала.
* * *
Зараз їду у поїзді до Перемишля. Поки таксі їхало до нашої з Олею локації, залунала повітряна тривога. Я ночувала у Олі, і на вулиці біля її дому тривога виє як белуга - у мене в Ірпені її взагалі нечутно і здебільшого я слідкувала за повітряними тривогами через локальні телеграмі групи.
На пероні жіночий голос гучно попросив людей зайти у підземку вокзалу, але всі навколо нас навпаки повилізали наружу вишукуючи очима поїзд.
По прибуттю, ми стали у чергу до дверей вагону, і поки всередину заходили люди, маленька дівчинка не відпускала з обіймів старшого брата.
Потім відпустила на секунду, і знов прижалася.
Поряд, мабуть батько, ощупав пусте місце у дорожній сумці, і поплескав підлітка по плечу. Ситуація виглядала ніби вони відправляли кудись хлопця - на захід України, або закордон.
Мала нарешті розняла тоненькі рученята і парубок зайшов у вагон.
Там ми з Олею і попрощалися. Вона помахала меня через вікно, і ми роз'їхалися у різні сторони - вона повернулася до Києва, я поїхала світ за очі.
Я довгий час щось дивилася, якісь новини, бо ж тривога, грала або неохоче читала конспект з курсів.
А потім побачила ліс. Мабуть в мене якась дивна прив'язаність до лісу, не дивлячись на відразу до самих тих комашок, клещів і інших незрозумілих видів життя, бажаючих здерти або всмоктати шматочок тебе.
Навіть через фігову камеру і брудне вікно можна побачити цю магічну красу.
Впевнена, я буду дуже сумувати за Ірпенським лісом, бо вже зараз, навіть забороняючи собі, нишком і майже вперше, хочу додому.
Comments