Просто, щоб зафіксувати момент

Читаю книжку Тома Голда - "Department of mind-blowing theories". Гумористичні замальовки про наукові теорії, відкриття, стикання технологій і магії.

Відволікаюся на Телеграм, де Стерненко публікує допис про вже друге відео наших, де росіяни стинали їм голови. Не дивлюся, бо і без того важко.

Кажу собі - я знала, що таке відбувається, я знала, що таке могло бути, але чому ж мені все ще так важко дається прийняття того, що в цьому світі можуть водночас відбуватися таки дві речі - звірська нелюдяність і книжки про науку.

Важко передавати такий от стан - ком стоїть в горлі і боляче в грудях. Пече піднебіння, але сліз немає.

Розмовляли з Марією на цю тему, про те, що ці відео працюють на залякування, але мене вони тільки злять.

Просто ненавиджу Росію. Всю. Абсолютно. Хто взагалі надав їм право розпоряджатися чужим життям?

Важко про щось ще думати, важко змусити себе повернутися до книжки, хоч і треба, бо якщо постійно ятрити рану, можна потрошки подзвонити у двері депресії, і вона лагідно і привітливо їх відкриє.

Написала два вірші останнім часом, і згадала тепер один:

Все моє - хитке і несправжнє,

всі мої фантомні болі

не порівняти з людьми

які вже не вийдуть з неволі.

Всі закатовані й вбиті,

заживо спалені в житі,

кинуті в братські могили...

То де мені взяти сили?

Раніше я усміхалась:

"щоб не плакати сміялась",

тепер, коли сила втоми

зімкнула сухі вуста

Я карбую в пам'яті золотом

імена людей

яких ніколи не зустріну.

***

Намагаюся дивитися менше новин, бо там кажуть одне і теж, і від такого переливання з простого в порожнє починає боліти і пільсувати голова.

Останнім часом зрозуміла, що причина всіх моїх духовних мук, це відсутність смирення - не покори чи каяття, як мені доброзичливо підказує російсько-український перекладач, а саме смирення: прийняття думки про те, що війна триває, і я ніяк глобально не можу на неї повпливати - тільки у своєму мікромасштабі.

Люди шукають смирення в богові, але через нерелігійність мені ця розкіш недоступна. Тож, почала дивитися в бік філософії.

Що радикально і змінилося в цей рік в моїх розумових здібностях, так це ерудованість. Через незмогу читати нон-фікшин, я прям відчуваю як тупію.

Тому - філософія, стоїцизм.

Я давно на нього дивилася, трохи осторонь, з позиції людини, у якої не має часу. Однак тепер почала слухати Сенеку "Про короткотривалість життя"; і, як не іронічно, про брехливість і хибність "зайнятості" майже всі дописи з тих, які я прослухала.

Щось мені близько, на щось я роблю знижку, бо такі були часи. Це не стало моєю біблією, але може, треба час, або інший представник цієї течії.

А можливо, ця вразливість до кінця залишиться зі мною, бо комусь же треба плакати на чужих могилах.