Давно не спілкувалася з собою.
Навіть зараз - фільтрую. Останній раз, мабуть, було на шостому курсі в гуртожитку, коли я закохалася без пам'яті в одного ввічливого хлопця, а він у мене - ні. І тоді, щоб не завалювати його тягарем своїх почуттів, я у мареві списувала листі безіменного зошита, ніби якийсь навіжений композитор.
Зараз я б це почитала - це затьмарене жахливе почуття безмежної любові. Але не можу пригадати, де ділися заляпані чорнилами дешевої кулькової ручки листи.
Може, воно і на краще.
Давно не писала віршів. Дуже давно - українською. Думала, взагалі ніколи, але мама розповіла - ні писала коли була у школі, і його навіть десь надрукували у міській шахтарській газеті. Мабуть, дотепер десь валяється вдома у Гірнику, якщо газета не потрапила випадково у піч.
Давно не писала на папері, не враховуючи от нещодавно - Укриття.
Зараз пишу на папері. Дуже кумедно згадувати деталі. Тут, в Канаді, я не знайшла ні одного зошита у клітинку - тільки лінія, або, несподівано, в цяточку, як блокнот, який мені колись давно подарували, щоб прописувати японські канджі.
Або я не там шукала.
З поверненням до паперу повертаються звички - я одразу даю опусу заголовок - якусь коротку робочу назву. Нумерую сторінки, а з новим дописом починаю спочатку. Цей допис пишу з останньої сторінки зошита, бо спереду вже щось про Укриття.
Взагалі, у мене довга історія написання робіт у зошитах. Вони якось сповільнюють, але водночас наповнюють перо. Немає нічого відволікаючого, ніяких програм на задньому фоні, ні мерехтливих сповіщень Телеграму чи Тіктоку. До речі, гортаючи Тікток, я до останнього дивилася краєм ока на зошит, іронізуючи, що збоку, може виглядати, ніби я боюся залишитися з папером сам на сам.
А потім настала дванадцята ночі.
Колись ми розмовляли з Алею про написання фанфіків, і вона казала, що сидячи за ноутом із відкритим Вордом, почуває себе справжнім письменником. Так би мовити, професіоналом. Але мені, скільки б не намагалася, без паперу некомфортно. При чому, здавалося б користуватися ноутом по всім параметрам зручніше.
Я якось примудрилася закінчити фан-фікшин по Геньшину чисто в електронному вигляді, але кожен раз, як відкриваю документ з Укриттям, звідкись виникає ступор, і ця вкладка висить місяцями, поки, стидаючись своєї бездіяльності, я не вкину туди пару речень з вікіпедії про слов'янських богів або тематичний одяг.
У багатьох спортсменів свої забобони, певно, у письменників теж. Зараз повільно мучу "I will judge you by your bookshelf" Снайдера (Гранта, а не Тімоті), і там цілий розділ таких забобонів.
Певно, мої забобони, чи точніше виразитися, прокляття це після-Сіндерельний час і папір. І поки чиясь карета перетворюється на гарбуза, а всі адекватні офісні клерки йдуть спати, бо завтра о восьмій на роботу, зошити магічно виникають у полі зору, а кулькові ручки просяться до пальців.
І, так, максимально незручно, що треба шукати тверду поверхню, і що прийдеться потім передруковувати все у той самий ворд, але принаймні хоч це спонукає мене писати.
Згадуючи минуле - коли у мене була відпустка у жовтні 21го, перед початком повномаштабного вторгнення, я сумлінно сиділа за кухонним столом і завершувала главу за главою "Посібник психів-початківців". Дотепер не полишає мене думка спробувати перекласти його українською.
Ол ін ол, зараз розумію великий плюс паперу - жива мова. Ворд на мене постійно докірливо дивиться червоними хвильками, і я лізу за перекладом, синонімами синонімів, думка втрачається і вже чорт його знає, як там мало закінчуватися речення.
А тут - можна писати максимальним суржиком, підкреслюючи недоречні слова щоб потім окремо їх перекласти.
Бо для мене всі ці виправлення і придихання над блискучими музейними експонатами словникових слів - це максимум редактура, але процес творчості. А тут, на папері, хай мова буде не солов'їна, але жива і моя.
І потім, потроху, почне виростати з чорнил мій україномовний голос.
Comments