Не знаю, чи писала я тут щось про свої перші книжки, але навіть якщо і казала, скажу ще.
Чому згадала, бо А-ба-ба-га-ла-ма-га видала Три Мушкетери, і поки всі в книжкових пабліках ржали, що кому воно потрібно, я задумалася... а може мені?
Дуже гарне, до речі, оформлення.
Річ у тому, що вони були моєю першою свідомою книжкою, яку я від початку до кінця читала сама.
Звичайно, до цього були і якісь казки (якщо я не помиляюся, єдиною українською книжкою у нас в бібліотеці була книжка казок про Котигорошко), типу доктора Айболіта, чи муха-цокотуха, але це такі собі дитячі віршики, які я знала майже на пам'ять, і які мені читали, а не я читала сама.
Навіть не знаю, скільки мені тоді було років (думаю, десь одинадцять, не більше), є тільки якийсь мутний образ, що вона лежала у серванті, і хтось з батьків сказав "Спробуй її почитати, вона цікава".
В мої скількись там років комп'ютера в нас або ще не було, або навіть якщо і був, мені туди лізти не дозволяли, якихось друзів не розлий вода у мене в дитинстві ніколи не було - в дитинстві, і аж до університету, "друзі" мене постійно підставляли чи принижували, або я завжди залишалася третьою (але це розмова на інший допис), тому щоб згаяти час, я взялася за цю книгу.
Здавалося б, хто, навіть тоді, в одинадцять років буде втикати в цей талмуд, бо там же ще і три томи, один товстіший за другий, але мене тоді конкретно поплавило, і батьки мене буквально віддирали від книжки, щоб вигнати спати.
Ми жили у двохкімнатній квартирі вчотирьох, і навіть якщо брат на тижні був в універі, власного простору у мене ніколи не було. Спала я з мамою на дивані в спальні, або там же на ліжку, коли брата не було.
Тому, якщо дуже хотілося щось дочитати, я, прикидаючись сплячою, стратегічно чекала поки мама засне, тихо вставала (що не завжди вдавалося - тоді доводилося вислухувати все, що про мене думають і чекати ще), і кралася або на підвіконня, якщо нормально світила луна, або в туалет, де сідала на пральну машинку, і дочитувала чергову главу. Це теж не завжди виходило, бо мама мала дуже для мене незручну звичку прокидатися посеред ночі, і якщо не знаходила мене поряд, то вже знала, де шукати.
Вона, до речі, дотепер вірить, що зір я посадила не комп'ютером навіть, а ще в дитинстві, читаючи на підвіконні при світлі місяця.
Після Трьох мушкетерів була моя довга любов Граф Монте-Крісто, якого я перечитала навіть не знаю скільки разів - Монте-Крісто був якимось моїм укриттям, притулком у світі, де в той час я не знаходила ніякої відради чи порозуміння.
Повертаючись до того часу, думаю, я була одинокою дитиною, але сама того не розуміла, бо це сприймалося як природний світоустрій - комусь красивому і милому по праву діставалася любов та інші людські блага, а якщо ти не народився гарним - ну, це і норм, що в тобі не буде ніхто зацікавлений.
Пам'ятаю, яким інсайдом для мене декілька років тому стало розуміння, що дитиною, я не думала, ніби можу являтися об'єктом любові. Не безумовної материнської (бо думаю, мама мене любила, але саме через це хотіла перевиховати в те, що вона думала є "гарною дівчинкою"), а саме набувної - що не можу бути чиїмось любовним інтересом. По замовченню. Де факто. І це теж було для мене "природним станом речей", але це я вже почала самокопання не в ту сторону, тому треба закінчувати цей ліричний відступ.
Він був для того, щоб надати контекст того, чим для мене стали книги, а згодом і фанфікшин зі своєю спільнотою. Коли кажуть, "книжки, тексти, історії - мої друзі" - це без перебільшення, мій кейс. Моїми друзями - справжніми, а не оце все, що було в реальності, були персонажі, які плювати хотіли, як я виглядаю чи скільки в мене грошей, чи наскільки мене вважають дивачкою у маленькому шахтарському містечку.
За Монте-Крісто з'явилися Шерлок Холмс, Тарзан, Анжеліка. Особливо Анжеліка. До якогось часу я трохи стидалася казати, що це одна з моїх улюблених книжок, але через вже ні, бо спогади людей про Анжелику в своїй більшості йшли через кіно, яке книжки абсолютно спотворило, і зробило з них тупий любовний роман.
А люди, які сміються, або не читали, або вже забули чи не зрозуміли, коли читали, що там є і переслідування жінок під егідою відьомства, і кривда жінок з боку церкви, і зґвалтування, і народження небажаної дитини від цього гвалтівника, і дуже довге і болісне прийняття, що ця дитина не винна і теж заслуговує на материнську любов. І розлука з сином, і складнощі возз'єднання, тільки щоб потім відпустити його в чергову небезпечну авантюру.
Там багато чого є, і на ті роки, я б взагалі назвала цю серію книжок апологією фемінізму і освідченню в коханні жінкам і жіночій природі. Бо там, з наївної забобонної дівчинки, вона перетворюється на жінку, яка пройшла вогонь, воду і мідні труби, а головне - вижила.
Я колись думала, що навіть якщо там підіймаються серйозні проблеми, то звичайно ж пригоди самої Анжеліки перебільшені, але потім я згадую, наприклад Софію Яблонську чи Соломію Крушельницьку - якщо з українок, а потім згадую Іду Пфайффер, яка взагалі жила у 1800х, і думаю, хмм... а може і не перебільшені.
До речі, про Іду і багатьох надзвичайних жінок я дізналася з книги "Жінки, про яких я думаю ночами" Мії Канкімякі, яка наразі перекладена тільки на російську.
Так ось, щодо Анжеліки, у мене вдома були не всі частини, тому, коли я дізналася, що в нас немає продовження, дуже засмутилася. Звичайно ж, тоді не було інтернету, щоб взяти і звантажити її собі, та в мене тоді й телефона не було. Але ми колись завітали до тітки, я першим ділом полізла дивитися її бібліотеку, і знайшла там Анжеліку у Канаді. Це була книга Анжеліка у Новому Світі. Думаю, досі пір моя улюблена частина, і ця книжка одна з тих, що змусили мене вподобати Канаду (і, добрий день, я зараз тут).
Пам'ятаю, це був чийсь день народження, і коли я спитала в тітки, чи можна мені взяти її почитати, то вона здивувавшись розсміялася, і сказала, що це книжка взагалі не для дітей, але взяти дозволила.
Через те, що книжку треба було віддати, я переписувала улюблені моменти і неї в зошит (коли Анжеліка здивувала всіх своєю вправність зі зброєю, наприклад), і думаю, це мене вперше наштовхнуло на думку писати фанфікшн, бо коли немає того, що ти хочеш почитати, можна написати це самій.
Тому, кажучи про свої дитячі книжки, я завжди думаю про цих англійських і французьких письменників, про те як я валялася в спальні на дивані й просто ковтала Шерлока Холмса, або як натягала купу книжок, щоб обкластися улюбленими і в котрий раз обсмакувати, як Тарзан розкидує поліціянтів, як дивується на скільки лицемірний цей "цивілізований світ".
Мені й досі приносить майже фізичне задоволення - обкладатися книжками, перечитувати і ласувати улюбленими шматочками, кублитися по куточках з книжковими шафами це стоїть запах старих і нових книжок.
Тому, думаю, у мене завжди виникає бажання десь сісти на підлогу в книжковому магазині, і застрягти там на декілька годин. Оце все - родом з дитинства, родом з "Один за всіх, і всі за одного".
От така історія.
Σχόλια