top of page
Пошук

Знайшла в нотатках

Збирала докупи всі свої нотатки по різних речах, то знайшла трохи іншого - якісь записки, мікрощоденники, то один з них залишу тут.


Взагалі, багато всього залишається в телефоні, то може колись я зберуся, і складу їх докупи. Це - записка з Канади, але коли саме, хто зна. Колись я навчуся виставляти дати таким речам.


Зараз трохи по-іншому, але завжди цікаво - як тоді. Трохи пафосно, трохи навіть за щось соромно, але не можна раціонально оцінювати такі речі, бо в них ніколи немає нічого раціонального, це типовий потік свідомості і що було - просто було.


***

До себе.

Я знаю, що ти дуже втомилася. Що тобі не вистачає не просто "людей", а - своїх, тих, з якими не знайомляться через Баду чи Тіндер.


Що навіть через рік ти ще трохи "по ту сторону". Ти вже не дуже дивуєшся що жива, і інколи забуваєш це цінувати. Що перестала беземоційно розповідати іноземцям про війну, і знову стала багато плакати навіть просто думаючи про те, як вбивають наших. І сварити себе за це, і казати, що більше не будеш дивитися новини, але продовжуєш, бо не вважаєш себе уу праві відсторонюватися.


Що не знаходиш виправдання чому ти - тут, а не там.


Що, вдаючи ніби все в порядку втишку не довіряєш літакам над головою і смієшся з цього зневажливо, бо ти ж не була ні в Маріуполі, ні взагалі в окупації.


Що дозволяєш собі плакати тільки коли ніхто не бачить, а потім розглядаєш оч в дзеркали - чи не видно.


А ще дуже, дуже сумуєш за Атреєм.


Але більшість часу успішно вдаєш нормальну людину. І інколи навіть себе переконуєш в цьому. Бо страждання непродуктивне, і взагалі, чи маєш ти на це право?


Привітливо вітаєш провину вцілілого, навіть знаючи, що щось там є, модеруєш свої думки.


Іноді слухаєш жахливі речі і нічого не відчуваєш - і тобі воно трохи соромно, але розумієш, що десь там твоє супер-максі-его, як той мемний білий кіт тикає в морду факи, бо йому вже нема чого тобі дати - реагувалка скінчилася.


Я знаю, що ти градаціями сприймаєш реальність. Що спочатку тобі були потрібні дедлайни на "два-три тижні" поки не створилася хоча б якась резистентність до всього цього жаху, потім реальність вривалася стрибками - через "депресія-ейфорія-депресія", через хитку надую, що щось іще повернеться, що ти ще повернешся - не в Україну навіть, а в то - попереднє життя - ти це собі не говорила навіть, але коли дізналася, що квартира вціліла - частина тебе тихо осіла там, і безмовно спостерігала, що є там відбувається з інакшою частинкою в Кракові, і тихо шепотіла "викинь той подраний псом пухан, восени вже повернешся".


І повернулася. На три тижні.


Та що там - ти і досі роз'єднана.


Купуєш книжки в Україні, з боєм дозволила собі другу валізу і кожен раз примірюєш, чи все що ти тут купила туди влізе. Мариш зручним київським аеропортом, в якому до повномаштабної ніколи не була.


Дивишся на людей в Канаді, ніби з телевізора, як турист - з дослідницьким інтересом, з інтересом людини, яка скоро звідси поїде.


Кажеш Алі по відеозв'язку - я вірю в тебе все вийде, а собі - що Аля якимось чином бачить в тобі тільки найкраще, чого ти сама в собі не знаходиш.


Я знаю, що іноді ти не маєш в собі сили залишатися доброю, що із призирством знаходиш в собі боягузтво, і картаєш себе, бо "так тобі і треба".

***

От таке, воно лишилося незакінченим, як і більшість таких самих нотаток, бо писати про це кожен раз виснажливо - і воно хоч і корисне, але завжди залишається неприємний післясмак, що ти тільки й робиш, що жалієшся.

13 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

Comments


bottom of page