Багато чого насправді сталося, і треба було б скоріше розповісти про це, але як то кажуть, не те серце кличе. Я зараз у Ванкувері, і вже буду тут жити, поки не повернуся.
Купляю багато книжок - і тут, і в Україні. Останні моя незадоволена мама милостиво забирає і складає в моїй квартирі.
Книжки куплені у Канаді обираються більш обережно, з оглядом на їх вагу і цінність в моїх очах. Здебільшого це дотепні графічні новели, але є ще Пакс і якийсь кумедний роман про магію.
Окрім цього, я взялася потроху за роботу про дівчину, яка потрапила у війну, але поки лише прописую фабулу і додаю деталі до світу - це певно, моя улюблена частина, коли ти щось додаєш, додаєш, поки не виходить такий собі унікальний всесвіт, куди потім можна буде ступити всім своїм тілом, бо та реальність вже стане об'ємною, як стіни в зум-кімнаті, і дозволить до себе доторкнутися, піти по дорозі раніше побудованих законів.
Поки, це щось схоже на лжеісторичну недоКиївську Русь, де перед очима стоять протоптані кіньми стежки, колихаються золотозернові поля і мариться дике, незаселене полісся. Але це все ще хитка галюцинація, треба багато роботи, щоб її дійсно найменували "вигаданий світ".
І це з одного боку, бо з іншого непробивним бар'єром стоїть мова.
Сьогодні використала сертифікат Якабу - то накупила кучу книжок. Але помилилася, і взяла збірку віршів Жадана в електронці, ну і що ж робити - почала почитати.
То я тепер сиджу, і від тих віршів болить горло. Вони так красномовно написані, що іноді доводиться читати двічі, щоб зрозуміти - а від того для мене втрачається магія поезії.
І ще, розумію, що пронизливо я українською писати не можу. Не, тому що я дурна, чи в мене "немає таланту" - там не в таланті справа, а в навичках. Якщо постійно змушуєш себе вивертати нутро, ділитися потаємними думками, то воно з часом, з кількістю написаного перетворюється з недолугого у прекрасне.
З російською я відчувала (або мені так здавалося) струни мови, за які можна вхопитися, щоб відтворити образ, який немов кістка у горлі, застряг у мозку. А з українською мені постійно не вистачає слів, не вистачає глибини - не тому, що її немає, а тому, що мені не вистачає майстерності. Часто буває - намагаюсь підібрати слово, і не пам'ятаю, шукаю переклад - все одно не те. Потім лізу за синонімами, і буває навіть там не знаходжу.
Таке собі відчуття мовної інвалідності, коли наосліп шукаєш у темній кімнаті скарб. Бо шукаєш більше ніж просто "повсякденну" мову, або літературну мову - ні, шукаєш свою мову - свої власні пронизливі слова, які б відгукувались сполукою звуків, і шепотіли відлунням знайомі прообрази любові і болю тому, хто цей скарб знайшов.
А поки я як та мовна химера - російська мова понуривши голову стоїть у минулому, а українська ще десь далеко майорить хоругвами й тьмяно посміхається моїй мішанині з невмілості і відчаю.
Только-что дочитала «Начать жизнь заново» и в поисках остальных ваших фанфиков зашла на ваш профиль и наткнулась на эту страницу. Узнала, что вы изначально из Донецка, потом Киев, Ирпень, Краков, а теперь и Ванкувер. Когда читала про одиночество в Кракове, то стало жаль, что вы уже уехали в Канаду. Я сама из Мариуполя, в Польше, а конкретно во Вроцлаве живу с 2014 года, когда всё началось родители решили отправить меня в универ в безопасное место. Благодаря этому 27 февраля они смогли без страха отправить младшего брата ко мне. Мы с мужем тоже получили визу в Канаду. Но я так и не решилась так круто поменять свою жизнь. Надеюсь, что в Ванкувере вы быстро освоитесь и найдёте интересных людей. Историй с…