top of page
Пошук

Минають дні

Інколи дні сірі. Ніякі. Звичайні. Не погано, не добре.


Інколи навіть виходить відсторонюватися, відключитися і жити собі життям, бо інших варіантів немає.


А іноді дні довгі. Просто довгі. Коли чуєш спочатку по Дніпро і 44 жертви, а потім про падіння літака у Броварах, і те що вони, можливо, перед падінням усвідомлено вибрали будинок з меншою кількістю поверхів, щоб було менше жертв. І всі у літаку загинули.


Необережність чи несправність. Диверсія чи помилка пілота. І багато жертв.


Підсумовуючи, більше ніж засмучена, я просто зла. На росію, звичайно. І дні такі довгі, таки висмоктуючі все живе, що залишається лише втома і іронічна смута.


Зараз, під вечір я вже не знаю, чи то погано, чи то іспит на силу волі - і те, "іспит" з'явився, коли після назви цього посту щось в мені згадало, що це, мабуть, слова з вірша. Виявилося, так - Шевченка. Звідки я його пам'ятаю - не знаю, хоч вбий.


Він каже:


"Страшно впасти у кайдани,

Умирать в неволі,

А ще гірше — спати, спати

І спати на волі,

І заснути навік-віки,

І сліду не кинуть

Ніякого, однаково,

Чи жив, чи загинув!

Доле, де ти, доле, де ти?

Нема ніякої!

Коли доброї жаль, Боже,

То дай злої! злої!"


І це трохи правда - бо багато людей до війни були невидимі - ніхто і не знав би "Чи жив, чи загинув". Мене це також стосується.


А зараз, бачиш, тому дурному богу, мабуть, жаль було доброї долі, то дав хоч таку. Іронія.


Не знаю. Думаю, я б обійшлася.


Два тижні вже у Ванкувері. З'їздила до боса у Вікторію; купила собі велику валізу - певно, як знак прийняття того, що у Канаді я надовго. У Польщі такого не було - у Польщі я ще рахувала місяці - коли додому.


Рахувала у зворотному порядку, ставила дедлайни, а коли ті добігали кінця, розраховувала нові у цій майже астрологічній системі координат. "І коли астральні доми життя і смерті зійдуться над Плутоном, ти повернешся в Україну з псом... а поки почекай ще трохи".


І так з березня по жовтень.


Пам'ятаю як я майже з невірою жонглювала думкою, викидати чи ні пухан, бо вести такий погризений додому - то краще новий купити. От така була смішна.


Зараз я трохи змінилася. Найбільше моє досягнення - навичка відпускати довгострокові плани. Чесно - не думала, що колись в мене вийде. А зараз - я десь, з кимось, в чомусь, з чимось.


Коли була у Вікторії - було ото саме відчуття - що я десь.


Може теж повпливало, що я більше не працюю на Вікс, бо він давав стабільність, яка під час війни стала котом Шредингера - з най-най справжнішого і най-най незміннішого залишилася може тільки людська смерть.


Марія мені нещодавно прислала текст однієї книжкової блогерки, де вона каже "Тоді взяла собі за формулу — мій дім там, де мої речі", і ще "З того часу я швидко навчилася обростати речами. Як та квочка. Їду кудись із двома рюкзаками — звідки із трьома".


З тою новою червоною валізкою, найбільшою, яка в мене колись була, я тепер теж трохи відчуваю дім. Це пересилило мою звичку обмежуватися у речах, бо я страх як не люблю подорожувати з баулами. Але, напевно, тут я відпустила слово "подорож" за яке так довго і розпачливо трималася, і дозволила собі пропустити скрізь себе що ні - це не скоро закінчиться, і так - існує вірогідність не повернутися додому у двадцять-двадцять три.


Це зайняло всього лише одинадцять місяців і переліт на інший кінець світу.


Всього лиш.


A це книжка, яку я купила у Вікторії - розповідь про війну від особи лисеняти. Вона, до речі, є українською.









40 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

Знайшла в нотатках

Збирала докупи всі свої нотатки по різних речах, то знайшла трохи іншого - якісь записки, мікрощоденники, то один з них залишу тут. Взагалі, багато всього залишається в телефоні, то може колись я збер

Comentarios


bottom of page